Ви знаходитесь тут:
- Головна
- Бібліотека
- Літературна Харківщина
Літературна Харківщина
Григорій Савич Сковорода 
Народився Григорій Савич Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах Лубенського полку(зараз Чорнухинський район) на Полтавщині в сім'ї селянина - козака.
Після здобуття початкової освіти в рідному селі Григорій Сковорода стає студентом Києво - Могилянської академії, яка була єдиним вищим учбовим закладом на Україні того часу.
Не завершивши останнього, богословського курсу він у 1750 році їде за кордон (Угорщина, Австрія, Польша, Словаччина), де не лише знайомиться з життям та побутом інших народів, а й збагачує свої знання - слухає лекції в одному з найстаріших університетів Європи в м. Галле.
Повернувшись 1753 році на батьківщину, молодий учений починає педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі. Але незалежність і новаторство молодого викладача викликає невдоволення єпископа. Втратиши місце викладача, педагог і поет - саме на цей час припадає початок його літературної творчості - прагне продовжити педагогічну діяльність. Невдовзі він стає домашнім учітелем у поміщіка С. Томари, навчаючи та виховуючи йго сина Василя, який став вірним другом на все життя.
Прожиті на Переяславщині роки (1754 - 1759) були важливим періодом у діяльності Сковороди. Мрії народу про волю й борьба за неї, висока моральність трудящих утверджували філософа і письменника в його переконаннях, живили ідейну спямованність творчості. Саме в Ковраї Сковорода пише сповнений викривальної сили твір "Сон", де в алегоричній формі малює жахливу картину тогочасної дійсності.
Після Переяслава у творчості Г.С. Сковороди починається найбільш плідний період, тісно пов'язаний з Харковом та Слобідською УкраЇною. У 1759 році його запрошують до Харкіського колегіуму на посаду викладача поетики. У природженого вчителя знову з'являється аудиторія. Але через прислідування та інтриги в 1764 році змушений покинути його.
1768 року. коли при Харківському колегіумі починають функціонувати додаткові класи для дітей дворян, генерал - губернатор Щербинін, без згоди єпископа Крайського, який переслідував Сковороду, запрошує його до читання курсу добронравія. Курс передбачав тлумачення катехізису (викладу християнського віровчення в запитаннях і відповідях), але насправді філософ у ньому подає своє розуміння таких категорій, як світ, природа, вічність, Бог. Він вважав, що весь світ складається здвох натур: одна - видима, друга - невидима; видима натура називається твар, а невидима - Бог. Саме через те, говорить філософ, "у стародавніх Бог називався розум всесвітній, йому ж у них були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час,доля та ін. А у христян найвідоміші йому імена такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Істина. Що ж до видимої натури, то їй також одно ім'я, наприклад: речовина або матерія, земля, тіло, тінь таінше". Таке трактування Бога, з яким зустрічаємося в багатьох філософських і художніх творах Сковороди, ніяк не відповідає тлумачінню, яке давала офіційна церковна література. Реакційе духовенство не могло примиритися з тим, щоб такий "єретик" навчав молодь і тому з 1769 року він залишає Харківський колегіум і більше не займає жодної офіційної посади. Мандруючи по селах і містах України, переважно Харківщини, Сковорода стає істинно народним учителем, слухачи якого - селяни в полі чи на ярмарку, його друзі з народу, однодумці.
Свої філософські погляди Сковорода обстоює і в байках. Створивши та уклавши першу на Україні збірку оригінальних байок, заклав основу, на якій зводилася будова класичної української байки. Першу байку Г.С. Сковорода написав віршем 1760 року в Харькові. Протягом 1769 - 1774 років у Харкові та поблизу Харкова (с. Бабаях) Г.С. Сковорода написав тридцять байок. Вони й склали збірочку "Байки Харківські", які автор подарував своєму другові Опанасу Панкову.
Найбільшу групу "Байок Харківських" складають байки, в яких провідною є думка про необхідність жити "за природою", про те, що праця за нахилом, за покликанням, за здібностями приносить насолоду людині і користь суспільству. У системі поглядів, що їх викладено в "Байках Харківських", значне місце посідає одне з важливих питань філософського вчення Сковороди - міркування про людське щастя. На думку письменника, щастя не треба шукати ні за морем, ні на небі, воно завжди поруч, або в самій людині. Уклавши збірку " Байки Харкіські", Г.С. Сковорода продовжував працювати над віршами та філософськими творами. Крім віршів, що увійшли до "Саду божественних пісень", він пише ще чимало творів тогочасною книжною російською, українською і латинською мовами.
У 90 роках xvііі ст., відчуваючи вагу літ і наближення кінця, Г.С. Сковорода їде до свого улюбленого учня і друга М. Ковалінського в Хотетово (Орловщина). У щирих розмовах з ним поет ще раз осмислює своє життя. Очевидно, ці розмови й стали канвою для написання М. Ковалінським біографії свого вчителя.
З Хотетова Г.С. Сковорода переходить до іншого друга - А. Ковалівського, в село Пан - Іванівку (нині Сковородинівка, Золочівського району на Харківщині), що природой нагадувала рідну Полтавщину. Там 9 листопада (29 жовтня за ст. ст.) 1794 року скінчив життєвий шлях видатний син українського народу. Він заповідав на могилі зробити напис: "Світ ловив мене, але не спіймав".
Микола Хвильовий
Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище - Фітільов) народився 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець,Охтирського повіту,Харківської губернії (нині райцентр на Сумщині) в сім'ї вчителів. Після закінчення початкової школи в Каланчаєві Микола кілька років навчався в Охтирській гімназії, але через участь у революційному гуртку мусив її залишити. (Пізніше Хвильовий склав екзамени екстернрм за весь курс і дістав гімназійний диплом). Відтоді й почалися його митарства по світу: працював чорноробом у сільських маєтках, на заводах Донбассу і в Таганрозькому порту; начитавшись Горького, й собі пустився в босяцькі мандри по півдню...
На початку 1915 року Хвильового мобілізують до армії і відправляють на фронт, де він зближується поперемінно то з більшовиками, то з представниками українських революційних партій. Навесні 1919 року, якраз перед наступом на Україну Денікіна, Хвильовий вступає до більшовицької партії і відтоді майже три роки знову то в боях, то на армійській політроботі, поки не був у лютому 1922 року демобілізований і поселився в Харкові.
Треба зауважити, що до цього він уже видав кілька книг віршів, був знаний у харківських літературних колах, на той час дуже нечисленних; принаймі, з В. Сосюрою і М. Йогансеном вже й здружилися, оскільки ще в минулому році спільно надрукували "Наш універсал", в якому висловили свої чи не аж занадто революційні погляди на розвиток українського письменства.
Революція, як надія і запорука майбутньго щастя народу, - ось головний пафос заяв Хвильового, і його перших художніх творів. Поема "В електричний вік" (1921), збірки "Молодість" (1921), "Досвітні симфонії" (1922) являють ліричного героя, котрий не мислить себе поза революційним буревієм і будівничим натиском робітництва.
Індустріальна Україна - земля обітована комуністичного майбутнього, тільки таким шляхом йому бачиться. Може тому й уся поезія Хвильвого, попри її безперечну формальну неординарність, справляє враження емоційної холоднуватості, деякої чуттєвої скутості. Хвильовий був у першій кагорті тих молодих митців, які оновлювали тиматичні, образно - стильові й жанрові засади української поезії. Він усвідомлював свої реальні можливості в поезії, дійсно, неабиякі, проте облишив вірші, почав писати новели та оповідання, і саме вони поставили його в перший ряд майстрів слова.
Микола Хвильовий називав себе романтиком, прихильником "того художнього напрямку, який сьогодні не в моді", і саме цим пояснював "розхристастаність і зворушливе шукання самого себе".Микола Хвильовий, коли судити про його творчість не за деклараціями, а за текстом, романтиком був щонайменшою мірою, хіба що в ранній період поетичних захоплень. Хоча Хвильовий і був, як справедливо зауважували неокласики, революціонером "з голови до п'ят" проте так званого революційного пафосу в його новелах і етюдах не так легко відшукати.
Новели Хвильового високохудожньо відтворили те, що хвильювало багатьох тогочасних інтелігентів, які жахнулися масштабів більшовицткого терору. Революція ввійшла в його творчисть і зі світлою мрією про "загірну комуну", але і з сумнівами про її моральну виправданість ("Синій листопад").
Мистецька велич Хвильового в тому й полягає, що він, попри свою партійну заангажованість, писав сувору правду життя, дуже чітко відділяючи літературу від агітки, хоча, не зайве зауважити, на початку 20-х років сам чимало їх надрукував під псевдонімом "Дядько Микола". Письменник показує нам душевні муки чесного українського інтелігента, котрий не може знайти себе в нових умовах і зрештою осягає сумну істину, що зайвість його від того, що він безумно любить Україну.("Редактор Карк")
Микола Хвильовий - головна постать українського відродження, а його доля - то яскравий приклад трагедії щирого комуніста який, повіривши в "святе письмо" ВКП(б) з національного питання, взявся на практиці втілювати прекрасні ідеї в життя, а наразився на свист і улюлюкання хитрих і підступних фарисеїв. Доля Миколи Хвильового, як і всієї укранізації, була виріщена листом Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У" від 26 квітня 1926 року.
Коли в 1933 року почалися масові арешти українських письменників, запобігти трагічної долі змогли тільки ті літератори, котрі ніколи не вірили ні слову, ні букві політичних фарисеїв і самі потурбувалися про власну безпеку. Настало 13 травня 1933 року. В українських селах лютував голодомор. А в харківській катівні мордували улюбленого друга Хвильового, письменника Юліана Шпола. (Шість рокі тому Хвильовий писав у "Вступній новелі": "Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вірю!") Центральний Комітет на дзвінки свого вірного комунара не реагував. Залишилося звернутися до браунінга. Може, постріл спинить грядущий "чорний трибунал"? 13 травня 1933 року настає останній акт життєвої трагедії митця - Микола Хвильовий кінчає самогубством.